Присоединяйтесь к нам: Facebook Twitter YouTube
Выбор по дате
Персона
Цитата дня
"На восстановление ж/д путей на Донбассе необходимо около 7 млрд гривен"
вице-премьер-министр Владимир Кистион
Общественное мнение
18 октября 2016

Історія бійця АТО з Коломийщини: «Діти на Сході є свідками, як кардинально відрізняється мораль наших воїнів і місцевих бойовиків»

Бойові дії у зоні АТО – це тільки одна зі складових сучасної локальної війни; друга складова – це розвідка, робота з населенням на окупованих територіях, розроблення стратегії й тактики звільнення тих територій. Цими завданнями займаються різноманітні військові й цивільні служби. У зонах конфлікту активно працює група “цивільно-військового співробітництва” МО України. До неї входив Руслан Колішенко, кадровий військовик.

Нині Руслан – заступник начальника фінансово-економічної служби бригади тактичної авіації, дислокованої в Івано-Франківську. Мешкає в Отинії. Показує не без гордощів медаль успішності та сертифікат НАТО, який дає йому право брати участь у миротворчих місіях будь-де в гарячих точках планети.

Особливо молодий офіцер пишається медаллю, якою нагороджений за високі показники в проходженні курсів виживанння в екстремальних умовах “Броньований розум” під керівництвом натовських інструкторів. Мусимо два слова мовити про сам тренінг, він того вартий.

Після завершення навчання у військовому інституті КНУ ім. Шевченка Руслан пройшов курси “цивільно-військового співробітництва” при Академії МО. А, оскільки виявив бажання відправитися в зону збройного конфлікту на Донбасі, йому запропонували пройти спецпідготовку на виживання в бойових умовах.

– Тренінг витримав лише кожний третій, – каже Руслан. – Спочатку теоретичні заняття, де вам пояснюють специфіку больових відчуттів, моделюють ситуацію безвиході й супутнє до відчуття безвиході відчуття паніки тощо. Все перераховувати не буду. Вивчали фізіологію болю. Біль не повинен завдавати тобі шкоди й дискомфорту, а стати джерелом енергії, так само, як і злість. Найважчі – практичні заняття. Курсантів гамселять палицями, ображають, принижують, змушують стояти на одному кулаці якийсь час. Якщо хтось не витримує, карають. Дають нагоду відчути стан паніки, – ллють на обличчя воду, яка затікає в рот і ніздрі, дезорієнтують у темноті, потім швидко треба віднайти “пораненого” й нести його на собі, долаючи різні перешкоди під оглушливі крики й свисти. Треба непохитно й холоднокровно витримувати глузування, фізичні знущання, лупцювання інструкторів і таке інше, ну, а найважливіше – добра фізична форма й витривалість.

Тепер повернемося на пару років назад, у спокійніше русло.

Руслан закінчив з червоним дипломом Івано-Франківський комерційний кооперативний коледж, а відтак, як ми вже згадували напочатку, військовий інститут – з золотою медаллю. Нагороджений відзнакою “Відмінник освіти”. Коли в Києві розгорнулися драматичні події, курсанти інституту ввечері переодягалися в цивільну одіж і відправлялися на Майдан.

“Інститутське начальство, треба віддати йому належне, наші нічні вилазки не схвалювало, але дивилося крізь пальці. Участь у силових операціях ми не брали під загрозою виключення, але допомагали Майданові усім, чим могли. Я заявив керівництву: можете мене прив’язати, я однаково визволюся й піду туди, де перебуває вся патріотична молодь”.

У лютому 2016-го кадровий офіцер Руслан Колішенко за власним бажанням подав рапорт на відправлення в зону АТО (вже маючи за плечима курс виживання в екстремальних умовах). Проходив службу в Луганській області в підрозділі “цивільно-військового співробітництва”. Функції підрозділу – організація взаємодії між місцевими й військовиками.

– Робота в середовищі місцевого населення вимагає особливого такту, обережності й витривалості, – пояснює Руслан. – Треба бути найперше психологом. Я провів безліч занять на пізнавально-патріотичну тематику в школах, в державних установах. Можу констатувати, що довіра до української армії зростає. Ви цього не знаєте, але там проводиться величезна ідеологічно-виховна робота. З надлишком надолужуємо втрачене за роки Незалежності. Це є другий фронт, яким журналісти мало цікавляться, вони більше полюбляють репортажі з окопів. Можу прогнозувати, що покоління дітей у Луганській області виросте більш патріотичним, аніж ваше й моє покоління на західній Україні. Бо вони є свідками, як кардинально відрізняється мораль наших воїнів і місцевих бойовиків. Діти здають своєрідний іспит на громадянську зрілість. Тому навіть слова українського гімну вони промовляють якось проникливіше, аніж ми. Школярі зміст гімну пережили внутрішньо. Це мене сильно зворушувало. Діти там дуже щирі. (Гадаєте, вони не відкривали нам навіть настрої в сім’ях? Діти – чудові інформатори).

З чим боротися важко, то це з ментальністю середнього й старшого покоління. Вони поважають силу і “безшабашність”, а не розум, вихованість чи знання. Коли постукаєш у шибку і спитаєш дозволу увійти, тебе можуть післати на три веселі букви, а якщо виламаєш двері й смачно матюкнешся, – заповажають відразу.

Але попри те, люди на Луганщині відсотків на 60 симпатизують Україні. (Якось у Станиці Луганській до мене підійшов місцевий п’яничка: “Слышь, поговори со мной пять минут по-украински!..”). А от на Донеччині картина виглядає досить безнадійно. Навіть не беруся за прогнози…

Не беремося за прогнози й ми. Можемо тільки сподіватися, що з такими всебічно розвинутими особистостями, як Руслан Колішенко, Україна нарешті здійсниться як модерна сильна держава, а не маргінальне суспільно-політичне утворення з перебільшеними амбіціями й претензіями на винятковість.

Андрій МАЛАЩУК


+Поделиться:


Счетчики:
Наши партнеры: