Коли ми ще тільки в’їхали у Многопілля, наші взяли у полон кацапчиків, чоловік 6-8. Вони були прикриттям отих танків. Їх взяли в хатах, після чого про нас ходила серед сєпарів слава, що ми дуже суворі воїни.
***
Я з Сумщини. Але останні 10 років проживав у Маріуполі. Працював там будівельником. Був бригадиром стройбригади.
Коли в травні розпочалися події по захвату Маріуполя, я приїжджав під захоплену міськраду і слухав, що вони там втирають. А контингент який там назбирався, той самий, що інколи наймався до нас на важку роботу, ми ще їх називали "любители костра и солнца". Вони зазвичай більше ніж один день не протримувались на роботі, це, як правило, опущені люди були. Саме такі персонажі захопили міськраду. Їх так само найняли, але для іншої справи. Прапори, які їм повидавали, були новесенькі, спеціально роздані під це діло. З тим, що робилося в місті, неможливо було миритися. І я почав обдзвонювати різні батальйони. Швидко відреагував "Донбас" - мене прийняли до батальйону. До них я приєднався 30 травня, коли були в Нових Петрівцях.
Десь півтора місяця ми формувались. В АТО, а саме в Артемівськ, виїхали в кінці липня. Мене призначили гранатометником. Звідти декілька разів виїжджали в Попасну. Потім звільняли це місто. А от у Первомайському бої в нас були більш сильні. Обстріли я сприйняв нормально - без паніки.
10 серпня нас направили в Іловайськ. Це був важкий день: ми наступали з Многопілля. Збоку було Грабське, а ми йшли в лоб міста через "зеленку", яка була з обох боків. Там багато де сиділи сєпари, і ось на одну таку засідку ми натрапили. Нас було чимало, але не мали ніякої броні, лише один "бетр", і той зламався по дорозі. Потім приїхали хлопці на БМП, але вони потруїлися всередині газами з пушки, тому що там не працювала витяжка.
Ще під час обстрілу з сєпарської засідки дехто з бійців загинув, убило і нашого замкомбата. Перший загиблий в нас був ще в Попасній, але саме там з’явилося важке відчуття, що ось вона, справжня війна. Коли дивишся на людину, з якою розмовляв нещодавно, а тіло вже пожовкло, і стало наче просто оболонка – не передати відчуття.
Врешті-решт, ми дійшли до міста, але не зайшли в нього – повернулися в Многопілля. Нам дали наказ відступити. Я вважаю, що все так сталося через загальну неорганізованість. Там були не тільки ми, а й інші батальйони. Не буду казати, який саме бат, але вони взагалі розвернулися і пішли звідти, оголивши фланг, чому вони це зробили, я не знаю.
З Многопілля ми повернулися на базу в Курахово. Пробули там тиждень, робили виїзди, але не наступали.
А 17 серпня нам сказали взяти з собою сухпай - ми знову наступали на Іловайськ. Заїхали на елеватор в Старобєшево, частково батальйон залишився там. А я разом з невеликою групою, десь до взводу, поїхали в Грабське. З того боку було спокійно – сєпари на нас там не чекали, і ми з тилу зайшли в місто. Разом з іншими бригадами відбили частину міста, зайняли школу. Ось тоді і почалася іловайська епопея - бої були практично кожен день.
19 серпня був сильний бій, до сєпарів з Харцизька підтяглося підкріплення. А окрім нашого бата з нами була збірна рота з різних бригад. Командиром у них був дуже класний хлопець – Апіс. Багато хто з тієї роти загинули під час боїв за місто.
А 21-22 серпня вже зайшли росіяни і почали перекривати дороги. В ніч на День Незалежності нас дуже сильно накрили артою. Ми поховалися, а ось людські будинки погоріли. Після обстрілу ми з хлопцями тушили школу, вона теж горіла.
Тоді серед наших хлопців бойовий дух був набагато сильніший, не такий як зараз.
Насправді, ми до останнього не розуміли, що в оточенні. Мені хлопці з тилу дзвонили, казали, що нас оточили, а я казав: "Та чого ви паритесь, все в нас нормально!" І взагалі я не був прихильником того, щоб виходити з міста. Просто треба було окопатися добре, і було більше шансів відстояти Іловайськ, але ж нам дали накази, і їх ніхто не обговорює.
Тоді керував Філін, і хто б що не казав про нього, але він був з нами в місті і так само виконував накази вищого командування. Взагалі, в тому, що сталося потім, я нікого не звинувачую – це був мій вибір, і треба було готуватися до будь-яких наслідків.
28 серпня нам сказали, що на ранок будемо виходити. Колона назбирался зранку добряча. Ми погрузилися в "Уазік". Спочатку, коли почали виїжджати, ніхто по нас не стріляв. Приїхали в Многопілля, там позбиралися і наші, і хлопці які були на Савур-Могилі. Ми вийшли з села, стали на околиці, і ось тоді по нас почали класти снарядами з мінометів. Всі заскочили в машини, дали по газах і поперли далі. І тут почався жах: я їхав і дивився, як одна за одною вибухають машини. Нам повезло залишитися цілими. Ми скотилися у Червоносільське і зайняли там оборону.
Одні хлопці стали на лівому фланзі, ми на правому. Інші, на чолі з серйозним і класним воїном Тритоном, пішли по полю, по кукурудзі, і побачили російський танк. І мій командир Лєрмонтов підізвав гранатометників до себе і відіслав нас з бійцем Усачем спробувати знешкодити оті танки. З нами були ще хлопці. А коли ми ще тільки в’їхали у Многопілля, наші взяли в полон кацапчиків, чоловік 6-8. Вони були прикриттям отих танків. Їх взяли в хатах, після чого про нас ходила серед сєпарів слава, що ми дуже суворі воїни.
Коли я побачив першу машину, стрільнув на 50 метрів далі, ніж треба, і сказав Усачу, щоб він спробував не на 250 метрів, а на 200. Він вистрілив і попав. В результаті ми той танк знищили. Стріляли ми з ним вдвох, але інші хлопці дуже допомагали - підносили нам заряди, прикривали з автоматами. Ворожі танки були закопані, тому видно їх було не одразу. А коли ми підійшли ближче до другого таку, він почав валити по нас з кулемета. Ми стрельнули по ньому декілька разів, танкісти запанікували і почали тікати, його ми теж спалили. Після усіх тих подій у мене була сильна контузія, і я майже нічого не чув. Хлопці вдалині побачили ворожі БМД, і подалися туди, а мені, шуткуючи, сказали: "Ми глухих не беремо". І з собою не взяли.
Я спочатку на них чекав, а потім пішов на зустріч. І побачив Бреста з Усачем, коли вони вже йшли по полю з російським солдатом, якого взяли в полон. Ворожі машини вони знешкодили.
В мене ноги були осколками трохи посічені, але я не парився з того приводу і робив все, що міг. Як казав наш командир Лєрмонтов: "Живи по уставу, заробиш честь та славу!" Тому я слухався командира, а якби панікував, то кому б від цього було легше?
Протрималися ми в Червоносільському до вечора, і Лєрмонтов сказав, що будемо вибиратися. Ми набрали патронів з собою, в російських підбитих танках набрали сухпаїв, гранатомети взяли теж, але потім зрозуміли, що в нас дуже багато поранених, і їх неможна покинути, тому залишились. Дехто з хлопців все ж вийшли вночі, але у кожного на те були свої причини.
На другий день ми почали перемовини з сепаратистами. Вони вимагали, щоб ми здали їм зброю. Наші не погодились. Врешті-решт домовились, що ми виходимо до них без зброї, і вони виводять нас на наші блокпости. Ми їм повірили. Свою зброю, наприклад автомати, понівечили, позакопували, щоб не дісталося ворогові. Коли вийшли, нас повели кудись далеченько. Ми йшли, доки не стемніло, по дорозі в полях я нарахував 20 російських НОН.
Як виявилося, нас охороняв командир одного з танків, які ми підбили. Він сам розповів про те, що був командиром того танка. І що коли по ньому почали стріляти, вискочив з машини і довго пролежав у бур’янах, а потім потихеньку вийшов до своїх. Ми, звісно, промовчали, що то наша робота. Точніше про розмову з ним мені розповідали хлопці, бо я був майже глухий. Коли вони з ним розмовляли, то почали питати, навіщо він стріляв по Камазу, на бортах якого були намальовані червоні хрести. Машина згоріла, а там було багато наших поранених. На що той танкіст відповів: "А мне пофиг, у меня приказ - и я зарабатываю деньги".
Ми ночували в полі. На другий день нам повідомили, що поранених і дівчат забирає Червоний хрест. Мені Лєрмонтов сказав: "Сідай у машину і теж виїжджай. Я вирішив, що глухота – це не поранення, і заховався, щоб Лєрмонтов не бачив. Ті поїхали, а я залишився.
Нас фактично забрали в полон, відділили від Збройних сил. І ввечері приїхали сєпари, посадили усіх в машини і відвезли в Донецьк в "МДБ"( "Міністерство держбезпеки ДНР", - Ред.). Там поставили в ряд і почали молоти різні нісенітниці, що ми карателі і так далі – одну й ту саму відому пісню. А ще вони були впевнені, що в нас купа найманців з-за кордону, просили поляків вийти зі строю, розповідали про якийсь польсько-литовський легіон.
Почалися наші донецькі будні з допитами. Спочатку ми чекали, що нас розстріляють. Втікати шансів не було ніяких, бо сиділи в підвалі. А потім, коли почали їздити "лайфньюзи", ми зрозуміли, що нас не вб’ють, а будуть використовувати для показухи.
Щодо фізичних тортрур - трохи били, кого більше, кого менше. Мене, як я вважаю, не так вже і сильно лупили – руками-ногами трохи поколотили, а от інших, командира Лєрмонтова і Сємьорку – командира взводу снайперів, так били, що вони були сині. По обличчю не били нікого, але ось дубінкою, як хлопців – це дуже боляче.
Усіх бійців зі свого батальйону я вважаю більш ніж достойними. Коли ми спілкувались із сєпарами, вони казали, що в бригаді Гіві було 60 двохсотих після іловайських боїв.
Ми два місяці просиділи в тому підвалі - близько 100 людей в одному приміщенні. Потім нас розділили. Усі дуже схудли, але ми там не дуже хворіли, бо організм був у шоковому стані. Вже потім все повилазило боком. За ці два місяці в мене був лише один страх – за свою сім’ю. Вони залишились у Маріуполі, а сєпарів там вистачає. В мене дружина є, а донька в третій клас пішла. Родина взагалі не знала, що я в полоні. Спочатку думали, що загинув. Потім дружина мені розповідала, що їй дзвонили волонтери і сказали, щоб тікала з Маріуполя, бо базу даних з іменами "донбасівців", що були в Іловайську, сєпари виклали в інтернет. Тому сім’я виїхала на Сумщину.
Після того, як ми відсиділи в підвалі, понад половину хлопців, і мене в тому числі, перевели в Іловайськ, як нам сказали "на добудову міста".
Там було простіше. Жили теж у підвалі, але могли виходити на вулицю. Робота була такою, як наприклад, засклити в садочку вікна. І робили ми її на совість, бо розуміли, що для дітей. З робітницями садочка ми дружили. Вони були повністю за нас. Їжу приносили, одяг. Сєпари на рахунок цього страшно бісилися.
Взагалі з ними бували неприємні історії: то чеченці погрожували порізати, то ще щось. Але комендантом Іловайська був молодий хлопець з позивним Ангел. Він ішов нам назустріч. Своїх лупив, якщо бачив, що вони на нас косо глянули. Це було дуже дивно, якщо чесно. Пізніше ми дізналися, що він утік в Крим, чому саме - я не знаю, але його стали свої ж переслідувати.
День за днем, ми сподівалися, що нас рано чи пізно обміняють. І 26 грудня 14-го року нас обміняли. Я побув у госпіталі декілька тижнів, потім пару місяців вдома і пішов знову на службу в 46 батальйон "Донбас-Україна". Дружині довелося з цим змиритися. З початку березня 15-го року до осені того ж року ми формувалися, а потім виїхали в зону АТО. Спочатку розташувалися в місті Часів Яр. А потім нас відправили на Луганщину в село Кримське. І стояли ми там в полях місяців 7, мабуть. Щодо боїв - було спокійно, але ось пережити морози і постійну грязюку – то страшне. Миші просто все зжирали. І за цих 7 місяців я не їздив додому, бо був тоді там командиром розвідроти. Мене назначили тимчасово, незважаючи на те, що я не офіцер, але не було кого ставити. У багатьох хлопців були депресняки, від того, що так довго стоїмо майже без діла. Це було складно.
В Кримському ми пробули до весни 16-го року. Потім нас відправили на одну базу недалечко від Лисичанська. А після цього вивели на рівненський полігон. А в травні ми поїхали в Мар’їнку – поміняли 79 бригаду. Нас там поставили як посилення штурмової роти. Я був сержантом-інструктором. У нас був свій ВОП. Ходили на розвідзавдання. І ось на одному з таких завдань трапився вибух, і я залишився без ніг. Це трапилось 16 червня. І була то не розтяжка, а керований фугас. Оскільки я не втратив свідомість, то кричав не своїм голосом, бо біль був неймовірний. І головне, що знеболювальне, яке кололи хлопці, чомусь не діяло на мене. На мій крик вийшла якась місцева бабця і дала драбину, щоб мене перенесли. Хлопці притягли мене на позиції. А звідти на швидкій повезли в Курахово. Там в лікарні теж мене кололи, але знову марно. Ще дівчата дивувалися, і питали, чи я не наркоман і не алкоголік. Потім з Курахово направили в Дніпро.
Зараз в мене тимчасові протези. Обіцяють інші, більш якісні – електронні. Це державна програма, тобто отримати їх я маю безкоштовно. Пузо мені позашивали. Осколки повиймали. Один з осколків зайшов збоку під рукою і попав в легені. Дивно, що в мене не було пневмоторакса - рана збоку під рукою якимось чином закрилася. Уламочок в легенях в мене помітили вже в Києві і прооперували.
Моя донька якось мені подзвонила у госпіталь і питає: тато, а можна, щоб твої нові ноги були рожеві? Я кажу, що ні доню – це ж дівчаче. А можна буде їх блискітками обклеїти? Я кажу, ну блискітками можна. Вона в мене така патріотка. Мені значків надавали – відзнак Генштабу і орден "За мужність" ІІІ ступеня. Я до нагороджень якось спокійно ставлюся, а от для неї – це важливо.
Я абсолютно ні про що не шкодую. І депресії в мене немає. Спочатку трошки було сумно, але я потім подивився з іншого боку на цю ситуацію, що є хлопці, яким набагато більше дісталося, сліпі наприклад, і вирішив, що я ще нормально відбувся. А ще я від сім’ї шалену підтримку відчуваю, що дуже для мене важливо.
Карта Приватбанк 4149497868694151
Горбенко Анатолій Іванович
Поширити:
