Присоединяйтесь к нам: Facebook Twitter YouTube
Выбор по дате
Конференции
Персона
Цитата дня
"РФ несет полную ответственность за нарушение прав человека на оккупированных территориях"
Президент Украины Петр Порошенко
Общественное мнение
04 октября 2018

Мир буде. А примирення?

Андрій ЛЮБКА, zbruc.eu

Тепер, через півроку після завершення перекладу, мені здається, що я взявся за книжку «Концерт» Мухарема Баздуля не тільки задля кращого розуміння ситуації в Боснії й Герцеговині. Швидше за все, навпаки – ця книга допомогла мені дещо зрозуміти про Україну.

Паралелі між Боснією й Україною очевидні – страшна війна, незагоєні рани, мир, який вдалося забезпечити тільки під тиском Заходу і лише за умови федералізації, що в підсумку зробила БіГ державою-калікою. Уже понад два десятиліття минули з часу підписання Дейтонських угод, а Боснія все ще не може оговтатися від наслідків війни, надалі борикаючись з тими самим проблемами: етнічним сепаратизмом, ненавистю між окремими національними групами, втручанням інших країн у свою внутрішню політику.

У цьому контексті «Концерт» Баздуля – це гімн оптимізму й надії. Бо молодий на той час письменник написав про подію, що змогла об’єднати, зшити країну краще за політиків, дипломатів і різноманітних медіаторів. Просто до Сараєва приїхав з концертом гурт U2 – і на нього пішли всі: друзі й вороги, опоненти й байдужі, мусульмани, католики й православні, підлітки й дорослі.

Що то був за концерт! 45 тисяч народу купили квитки й заповнили сараєвський стадіон «Кошево» 23 вересня 1997 року. Війна в Боснії вже два роки як закінчилася, але суспільство й країна надалі були поділені. Завдані рани нили. Під тиском Сполучених Штатів Америки настав мир, але примирення – ні. Люди не спілкувалися з колишніми друзями, що під час війни опинилися по інший бік барикад, замикалися у своїх власних етнічно-релігійно-політичних ґетто. Слава Богу, хоч стріляти припинили.

Добрий старий рок об’єднав їх усіх. U2 виявився понад будь-якими поділами. Боно захриплим голосом кричав: «Fuck the past, kiss the future! Viva Sarajevo!» – а натовп людей відповідав йому дружним (наголошую на цьому слові – дружним!) ревом. Уперше після війни у Сараєво приїхали тисячі людей з інших міст і регіонів. Більше того, аби довезти людей, навіть довелося запустити залізницю, яка перестала функціонувати разом із розпадом Югославії. Вперше за довгі роки у Сараєво приїхав туристичний автобус із Белґрада на сербській реєстрації – і нікому не спало на думку жбурнути в нього каменем. Усі йшли на концерт, усіх того незабутнього для боснійців вечора об’єднала музика.

Тож і сама книжка Баздуля – про те, що будь-які травми, поділи й ворожнечу можна здолати. Мистецтво, культура здатні повернути в сплюндровану країну життя. Запустити залізниці, помирити людей. «Концерт» ‒ це гімн ідеалізму, по-юнацьки максималістський і сповнений оптимізму. Молодої, чистої, щирої віри в краще майбутнє. Саме через це я вирішив перекласти цю книжку. І ясна річ, перекладаючи, думав про Україну.

Але ось ми зустрілися з Мухаремом на Форумі видавців у Львові. Говорили про Боснію, концерт, зачіпали Україну. Він уже не такий максималіст і зовсім не ідеаліст. Переїхав до Белґрада, хоча книжки свої видає в Заґребі. Каже, що концерт, навіть U2, може об’єднати країну, але тільки на один вечір. Той концерт був магією, що тривала одну ніч.

Можливо, Мухарем не аж такий оптимістичний нині, бо просто зістарився – з часу концерту минув уже 21 рік. Став цинічнішим, більш практичним, розчарувався. Типова історія. Але також можливо, що Боснія через 21 рік після концерту і досі не нагадує йому країну, де запанувало примирення. Цієї осені там відбуватимуться вибори, і мова ворожнечі, взаємні звинувачення, ґлорифікація кожною зі сторін своїх воєнних злочинців, сепаратистські заклики – усе це там досі напрочуд живе й актуальне.

Війна припинилася, запанував мир, але примирення не настало. Навіть концерт, навіть мистецтво виявилися тільки тимчасовою оманою, що надала ейфорії, але життя не змінила.

Бо примирення – це не одноразова акція, не розчерк ручкою на договорі про припинення вогню, не магія на одну ніч. Це процес безперервний, проблемний і – як бачимо на прикладі Боснії – не конче успішний.

Можливо, примирення має шанс на життя тільки в наступному поколінні. Бо ж люди, що пережили війну, вже не можуть дивитися одне одному в очі. Або не хочуть.

Буде добре, якщо бодай їхні діти зможуть вибачити і жити так, ніби нічого й не було. Втім, досвід Боснії навіть на це дає досить крихкі надії.

Вірю, що скоро війна на Донбасі припиниться, запанує мир. Але як жити далі разом, як дивитися в очі?

Який концерт зіграти, щоб настало примирення?


+Поделиться:


Счетчики:
Наши партнеры: