Приєднуйтесь до нас: Facebook YouTube
Вибір за датою
Цитата дня
Свідоме знищення терористами дамби ГЕС – з усіх поглядів у світі виглядає однаково. І для Африки, і для Європи, і для Сполучених Штатів, і для Китаю, і для Австралії, і для Індії рукотворні катастрофи – це зло. Ми повинні зупинити російське зло.
Володимир Зеленський
Суспільна думка
31 августа 2022

Евакуація – свідомий вибір чи обов’язок? Як облаштовують життя біженці з Луганщини.

«Сьогодні 24 лютого 2022 року оголошено загальну евакуацію жителів Луганської області о 05:50. Рекомендуємо мешканцям Луганської області негайно залишити межі області. Власники автотранспорту – використовувати свої можливості та рухатися у напрямку міста Дніпро. Не мають можливості евакуюватися самостійно – організовано евакуацію із залізничних станцій: Лисичанськ, Рубіжне, Сватове» - саме так звернувся до жителів області у своєму Facebook голова Луганської обласної військової адміністрації Сергій Гайдай в той самий «чорний» ранок початку повномасштабного вторгнення росії. Вже у перші дні тисячі людей власними силами або за допомогою евакуаційних потягів, які було організовано місцевими органами влади, покинули межі області.

Під час брифінгу 18 серпня поточного року очільник області повідомив, що на окупованій після 24 лютого частині області залишається приблизно 350 тисяч людей, ще орієнтовно 300 тисяч змогли виїхати. Також С.Гайдай зазначив, що навіть зараз у цивільних є можливість покинути межі окупованої області: «Перший шлях – по дамбі через Харківську область, там тільки пішохідний перехід. Другий – через Запорізьку область. І третій варіант – через росію і країни Балтії. Але це обійдеться, орієнтовно, у триста євро». Нагадаємо, що після майже повної окупації Луганської області російськими військами організована масова евакуація стала неможливою, хоча титанічними зусиллями влади й волонтерів тривала до останнього дня, поки це було фізично можливо.

Життя під час війни

Фактично, Луганська область вже 8 років живе у стані війни, прифронтові населені пункти постійно страждали від обстрілів, а влада докладала максимум зусиль для стабільного розвитку регіону. Вільна частина області стала новою домівкою для тисяч біженців з окупованих територій. На жаль, підконтрольна українській владі частина Луганської області так і не перетворилася на «вітрину», а проблеми, з якими стикалися постраждалі від війни біженці з окупованих територій, навіть у межах однієї області, тепер стали масштабним випробуванням для всієї країни. Хтось вперше, хтось вже вдруге вимушено покинув свій дім, втратив все своє життя, багато хто втратив близьких. Ми хочемо розповісти історію з життя однієї жінки, яка так само як і тисячі Українців опинилася у стані вимушеної необхідності прийняти рішення, яке змінить життя. Наша героїня – Тетяна Новодран. Її історія про силу духа та віру, хоча багато хто засудив би її вибір, тому що ризик був занадто великим.

- Тетяно, розкажіть трошки про себе, родину, що відчули, коли почалося повномасштабне вторгнення?

- Я сєвєродончанка, все своє життя прожила у цьому затишному місті. Пам’ятаю ще дитиною, яке це було передове та прогресивне місто, з потужним виробництвом, перспективами. В мене 13-річний син Радомір, з чоловіком ми розлучені, але проживали разом. Взагалі думок ніколи не було переїжджати, навіть у роки перебудови та занепаду. І події 2014 року для нас не стали чимось надзвичайно жахливим, на референдум ми не ходили, я взагалі аполітична людина, суттєвих бойових дій в місті не було, як-то кажуть «Бог вберіг», страшно було, але пережили й все нормалізувалось. Тому, мабуть, після 24 лютого теж здавалося, що якось швидко закінчиться і пройде стороною…

- Ви прийняли рішення залишитись у місті після оголошення евакуації через надію, що швидко скінчиться?

- Не зовсім, але і це теж. 24 лютого, як і більшість країни, ми знову почули звуки війни, але десь за містом, в нашому районі було не дуже гучно. За 8 років ми звикли чути щось схоже, місто не так далеко від фронту. Підприємство, де я працюю, було вирішено терміново евакуювати, виїхати на деякий час. Це було 26 лютого, тоді вже почало «гупати» гучніше, але я не змогла швидко прийняте таке рішення, все покинути та поїхати, та і фінансової можливості хоча б на місяць «вимушеної відпустки» я не мала. Колишній чоловік також був проти виїзду. В нас дуже дружний будинок, великий підвал (будинок типу «сталінка»), ми разом облаштували все та вважали, що в нас відносно безпечно. Насправді дуже багато містян не поїхало відразу. В нас у підвалі перебувало 30 людей. Ми так жили майже до кінця травня.

- Можливість виїхати влада створювала майже до повної окупації, чому ви з сином не поїхали раніше?

- Знайомі, колеги, що евакуювалися відразу, з ними я постійно підтримувала зв’язок. Перше – це шок від захмарних цін на житло. Так, хтось знаходив безплатне житло, хтось у тимчасових притулках. Я розуміла, що не зможу забезпечити дитину, й здавалося, що їхати ще небезпечніше, ніж пересидіти. За 8 років я бачила і чула від знайомих, яке ставлення до переселенців було у влади, у звичайних людей і у нашому місті, вже не кажучи про центральні регіони, тому це було ще одною вагомою причиною залишитися. Потім виїжджати стало занадто небезпечно – місця, де зупинялися автобуси для евакуації, обстрілювали, ми постійно отримували «новини» про те, як обстріляли евакуаційний автобус чи хтось попав під обстріли…

- У соцмережах масово ширилася думка, що ті хто не хотів виїжджати – то «ждуни», сепаратисти. Яка ваша думка?

- Я вважаю, що «клеймити» тих, хто приймає рішення, які на чиюсь думку є хибними - недоречно. Ні я, ні люди, з якими ми були поруч весь час, точно росію не чекали. Ви зрозумійте – ми були єдиним цілим, ми допомагали один одному, підтримували. Може зі сторони воно і має інший вигляд, але ми теж захищали свої життя, своє право жити на своїй землі. Так, зрозуміло, що десь можливо були й ті, які й співпрацювали з ворогом.

- Як ви виїхали?

- 22 травня був обстріл нашого району, я отримала осколкове поранення у дворі свого будинку під час приготування їжі. Мене прооперували у Лисичанську, потім перевезли до Бахмута. Далі бригадою швидкої допомоги доставили до Дніпровської обласної клінічної лікарні ім. Мечникова. Сина вивезли волонтери, вони нам дуже допомогли, а ось колишній чоловік вирішив, що у Дніпрі не дуже безпечно, і поїхав до західної України. Ми залишилися вдвох з сином, без засобів до існування, житла, і в мене ще був важкий стан після операцій, потрібно було купувати ліки… Добре, допомогла колега, Ольга, яка теж евакуювалася з донькою. Якийсь час ми жили в орендованій нею квартирі разом, потім я знайшла кімнату, де ми вдвох з сином зараз і живемо.

- Допомога, «гуманітарка» – як виживаєте?

- Дуже важко. В перші дні підтримали друзі та колеги, сину видали допомогу, коли евакуювали, ці гроші відразу пішли на покупку ліків для мене. Я не можу сказати, що зараз життя прийшло в норму, це не так. Є можливість отримати «гуманітарку», є допомога мінімальна від держави грошима, але й ціни захмарні. Дніпро теж страждає від обстрілів, тому про безпеку і нормальне впорядковане життя мови поки не йде.

- Якби відмотати час назад і знову перед Вами постав вибір, ви б змінили своє рішення й евакуювалися відразу?

- Ви певно здивуєтесь, але ні, не змінила б. Цей урок життя ми повинні були пройти та вижити. Зрозумійте, ми ж не просто сиділи й чекали. Ми точно так, як і тисячі волонтерів по всій країні, допомагали один одному вижити, рятували життя друзів і сусідів. Ми мали сили побороти свій страх та навчитися жити навіть у таких складних умовах. Може, для когось і дивна така позиція, але ми не були жертвами у широкому розумінні. Мій син у свої 13 став справжнім чоловіком і моєю опорою з першого дня бойових дій, він теж прийняв рішення залишитися і бути разом з усіма на рівних. Ми віримо в Бога і, як би не було тяжко, наша віра теж нас оберігає. Ми обов’язково повернемося до свого найкращого у світі улюбленого міста Сєвєродонецьк і зробимо його ще кращим!

Після інтерв’ю з Тетяною особисто мені (прим. автору статті) було важко однозначно підтримати, чи якось оскаржити таку позицію щодо евакуації. З одного боку, є розуміння, але з іншого – я не можу пояснити й повністю зрозуміти мотивів такого ризику. Врешті-решт, ми тут не для того, щоб засуджувати чи ставити у приклад – ми, в першу чергу, хочемо підняти важливі аспекти життя звичайних людей у важкі воєнні часи і, можливо, знайти якісь аспекти, які б допомогли тим, хто зараз живе на лінії фронту і не може прийняти рішення хоча б тимчасово покинути свій дім.

Робота над «помилками»

Після півроку війни ситуація з евакуацією стає все більш впорядкованою і зрозумілою. І якщо на початку це були умовляння та навіть залякування, то вже зараз можна констатувати, що влада зробила величезну роботу над «помилками» - і ми вже чуємо чіткі й зрозумілі заяви про «обов’язкову евакуацію» і про механізми державного забезпечення евакуйованих громадян.

Так, вперше про «обов’язкову евакуацію» жителів Донецької області ми почули від міністерки з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій (ТОТ) Ірини Верещук в ефірі об’єднаного телемарафону. Вона повідомила, що 29 липня Кабміном було ухвалене рішення про створення штабу з евакуації: «У Донецькій області відсутнє газопостачання, всі газопроводи, які можна було відремонтувати, вони відремонтували, але, на жаль, ворог знову і знову знищує все, що б допомогло узимку обігріти людей. Одним словом — тепла на Донеччині у зимовий період не буде. 33-тя стаття Кодексу про цивільний захист населення говорить про таку форму евакуації, як обов’язкова. Я вважаю, що це обов’язок кожного дорослого члена сім'ї. У Донецькій області 52 тисячі дітей, їх потрібно евакуювати, не можна наражати їх на смертельну небезпеку в зимовий період без тепла, без світла, без можливості обігріти». Також було повідомлено про можливість відмови від евакуації, за словами І. Верещук, «якщо хтось відмовиться від евакуації – змушений буде підписати бланк відмови, що він розуміє усі наслідки та несе відповідальність за своє життя».

26 серпня в ефірі телемарафону Ірина Верещук розповіла про можливу обов’язкову евакуацію й з частин територій Харківської, Запорізької та Миколаївської областей: «Я не кажу про весь регіон, але деякі частини потребуватимуть обов’язкової евакуації, і ми до неї також готуємося». Варто зазначити, що держава під час обов’язкової евакуації безплатно забезпечить транспортування, проживання, харчування та медичні послуги, й все те, що буде потрібно евакуйованим, щоб пережити зиму.

Не забувають у владних кабінетах і про біженців з Луганщини. Очільник ЛОВА Сергій Гайдай постійно сповіщає земляків про планомірне відкриття гуманітарних «хабів» у всіх тилових областях України: «-В хабах переселенці з Луганщини можуть отримати гуманітарну допомогу та проконсультуватися з нагальних питань. Мережа хабів буде розширюватися, центри з‘являться в багатьох містах, де нині проживає найбільша кількість луганських ВПО. Подбаємо про кожного!»

Також на своїй сторінці у Facebook очільник області нагадує: «Де б Ви не були мешканці Луганщини - Залишаємося на зв’язку! У вимушеному переселенні у Вас накопичилося багато питань, є проблеми, з якими Ви зіткнулися, потребуєте консультації чи допомоги - отримати відповіді можна за номерами гарячої лінії Луганської ОДА: 063-306-48-50, 066-833-68-31»

Разом переможемо, разом відбудуємо! Бережіть своє життя та життя своїх близьких, евакуюйтесь у разі небезпеки та не нехтуйте закликами та попередженнями влади.


+Поширити: