Людям старшого покоління СРСР згадується переважно з позитивом, адже тоді вони були молодими і їм здавалося, що все краще, ніж зараз, коли вони зістарились. Повномасштабне вторгнення росії в Україну, яке відбулось 24 лютого 2022 року, лише загострило проблему конфлікту поколінь, яка і без цієї події була дуже актуальною в усі часи.
У цьому матеріалі через інтерв’ю з переселенкою з Лисичанська, через історію про її родину: батька, який свідомо залишився в окупованому та зруйнованому Сєвєродонецьку, та свекруху, яку сім’я силоміць вивезла разом із собою до Хмельницької області, – ми покажемо вам логіку людей радянського покоління, а також розберемо ще одну проблему, з цим пов’язану, а саме егоїзм таких людей, який іноді їх рідним коштує життя та свободи.
Морально-побутовий тероризм як окремий вид психологічного насилля та шантажу з боку старшого покоління, або «ви їдьте куди хочете, а я тут померти хочу»
Багато переселенців ще від 2014 року зіткнулись із проблемою конфлікту поколінь, коли їх батьки, дідусі та бабусі буквально утримували їх від евакуації з окупованих міст, навіть під час безпосередньої небезпеки для життя, під час активних бойових дій. Тому ми, як журналісти, дуже часто чули історії про те, що родина не змогла евакуюватись саме через стареньких батьків, пенсіонерів з інвалідністю, лежачих хворих людей похилого віку, які навідріз відмовлялись кудись їхати з рідної оселі, незважаючи на вибухи та стрілянину за власними вікнами.
І мова не йде про те, що ці пенсіонери якось дуже чекали на росію та її так званий «руський мир», хоча були й такі люди також, мова про те, що старенькі, у більшості випадків, саме хотіли вмерти й бути похованими на рідній землі, при цьому про майбутнє, життя та здоров’я їх власних дітей мало хто з них замислювався у такі моменти.
Історія нашої героїні, Альбіни Загоруйко, яскравий тому приклад. До початку цьогорічного повномасштабного вторгнення росії родина Загоруйко- чоловік та дружина, а також їх син та мати чоловіка – мешкали усі разом у Лисичанську.
Лідія Василівна, 83 роки, є свекрухою для Альбіни. Старенька має купу проблем зі здоров’ям через свій поважний вік. Рік тому після випадкового падіння на подвір’ї вона отримала перелом шийки стегна, через що пані Лідія є маломобільною людиною, яка не може пересуватися без інвалідного візочка. Вона має медичний висновок про наявність порушення функцій організму, через яке невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі.
Альбіна пригадує увесь гіркий досвід 2014 року, коли через примху старенької і її небажання виїжджати вона з чоловіком змушені були лишитись у Лисичанську та на власні очі спостерігати всі жахіття війни:
«Тоді вона казала, що я нікуди не поїду. Я буду тут. «Що вони там собі думають?!»,- казала вона нам у 2014 році. У неї глухота. Тоді вона не чула обстрілів та вибухів, до того ж, вона погано бачить. У телевізорі теж дивиться та нічого не розуміє. Взагалі вона була впевнена, що такого бути ніколи не може, тому щось ми їй розповідаємо не те (обманюємо). І вона залишилась, ми з нею теж вимушені були лишитись тоді. У 2014 році, коли почались активні бойові дії у Лисичанську, ми її у підвал спускали буквально силоміць, самі ховались і її спустили. І вона неохоче прийшла у підвал, посиділа зо півночі разом з нами, а далі все одно вона вибралась, сказавши, що їй у туалет треба та пішла спати додому. Звісно, десь поблизу гепнуло, вікно смикнуло так, що воно дивом не розбилось. І вже тоді, коли дім підскочив, до неї дійшло, що дійсно це не жарти. І лише тоді вона вже прибігла сама до підвалу і вже сиділа з нами разом. Дійшло їй тоді, коли на сусідній вулиці вже міна розірвалась».
Після досвіду 2014 року родина Загоруйко готувалась до того, що рано чи пізно росія знову захоче напасти, так би мовити, відібрати території, які вони чомусь вважають своїми. Як розповідає Альбіна, згідно з планами можливої евакуації у разі війни, вони мали б сісти з бабусею на потяг Лисичанськ-Хмельницький, адже у стані пенсіонерки потягом вона хоч якось доїхала б.
З 2014 року у родини Загоруйко напоготові була «тривожна сумка» зі всіма документами та існувало негласне правило, що у гаражі завжди має стояти каністра з бензином для автотранспорту, а у машині завжди має бути повний бак. 24 лютого, коли все почалось «знов», у старенької навіть не виникла думка, що ситуація повторюється і потрібно терміново евакуюватись.
«Паралелі в нас відбулись лише тоді, коли 24 лютого в нашому районі щось прилетіло, два рази гепнуло сильно. І я розуміла, що це далекобійна артилерійська зброя і це в наш бік прилетіло. У мене в цей час почалась панічна атака. Наша бабуся до цього часу нічого не знала й ми її не хвилювали. Ми з чоловіком розуміли, що буде війна, обговорювали нашу евакуацію про всяк випадок. Ми думали, що конфлікт буде тільки у кордонах Донецької та Луганської областей. Я розуміла, що будуть активні бойові дії, але я не думала, що це буде так раптово й у масштабах всієї країни. Я не думала, що нам прийдеться швидко їхати невідомо куди, не знаючи, де в Україні безпечно можна буде перечекати, щоб не потрапити під обстріли. Однак, коли ти прокидаєшся від того, що воно гепнуло і розумієш, що вони уже тут, плани різко змінюються», - говорить Альбіна.
В інтерв’ю пані Альбіна пригадала той самий зловісний день, коли потрібно було приймати термінові невідкладні рішення, які не входили у плани евакуації, яку родина собі розробила напередодні 24 лютого:
«Коли я почула перший вибух 24 лютого, то зрозуміла, що у мене щонайбільше – година на збори, що дім, як і 2014 року, став не твоєю фортецею, а навпаки – мішенню і ми в ньому, що кожна хвилина на вагу золота і зараз може прилетіти й у твій дім, адже це артилерія. Ми почали збиратись, розподілили, хто за що відповідає. Я побігла до бабусі й спросоння кричу їй, що ми їдемо тому, що війна, а вона мені – яка війна. Ми їй почали пояснювати, що обстріли вже, а вона знову зробила багатостраждальне обличчя, як у 2014 році, всілась на своє ліжко та каже: «Ви їдьте, а я тут лишаюсь. Я тут помру, нехай собі стріляють! Я лишаюсь». Я була просто не в собі від люті. Я згадала 2014 рік, що через її нерозуміння небезпеки вона тоді наразила на небезпеку не тільки себе, а й всю родину. Для порятунку своєї родини й просто у люті перейшла на крик, я стала злою, поганою – і вона злякалась такої моєї реакції. Ми її одягали, а вона ще не розуміла до кінця, ми силоміць проти її волі всадили її у машину та виїхали. Я себе не зібрала та свої речі, я думала, як би не забути її ліки, адже «аптечка» - повна шафа, а ситуація з нею критична може виникнути через будь-що. Ми поїхали у «Білий Світ», не знаючи, куди їхати».
У пані Альбіни є батько Олексій, якому 69 років. Він мешкав у Сєвєродонецьку, де й лишається досі, не дивлячись на окупацію, зруйноване місто та квартиру, яка згоріла разом із під’їздом будинку, адже обстрілювали фосфорними снарядами. Весь цей час чоловік проживав у сусідній квартирі, яка вціліла. Евакуюватись він відмовився, пригадує Альбіна:
«Я йому казала 24 лютого: війна почалась, ми евакуюємось, а він мені: я нікуди не поїду. Але мені на той момент ніколи було з ним розмірковувати та вмовляти. Я розуміла, що він людина з руками та ногами, він може самостійно пересуватись на відміну від свекрухи. Я до останнього, поки був зв'язок із ним, просила його поїхати з Сєвєродонецька, хоча б у наш дім у Лисичанську – там не такі страшні обстріли були. Він і туди не захотів поїхати».
Важко передати емоційний стан людей, які не можуть додзвонитися своїм рідним в окупацію, знаючи, що там війна і кожного дня гинуть люди, і, можливо, батька вже немає серед живих. Лише нещодавно у пані Альбіни з’явилась можливість поспілкуватись з батьком, адже у місті почали підключати зв'язок місцевого оператора з окупованих територій «Лугаком».
«Я дзвонила батьку. Він пережив оці обстріли, квартиру він не зберіг, вона згоріла. Наразі він мешкає у Сєвєродонецьку в багатоповерхівці у сусідній квартирі, яка умовно вціліла від пожежі. Люди виїхали та віддали йому ключі з проханням приглянути за нею. З березня місяця вони жили у домі без опалення, потім пропало світло, а потім газ та вода, зв’язку, звісно, теж не було. У будинку повибивало вікна, він їх позабивав старими паласами. У ванні він поклав перину та спав там. Ходив до школи у штаб, де роздавали волонтерську гуманітарну допомогу. Він туди ходив під обстрілами, наливали йому там тарілку супу, а потім повертався і ховався то у підвалі, то у під’їзді», - розповідає Альбіна.
Оточення, яке впливає на розуміння ситуації
Героїня нашого інтерв’ю також розповіла, що, коли зник мобільний зв’язок, намагалась через знайомого, який на той час займався евакуацією, провідати батька. Але не вдалось, адже батько відмовлявся їхати. Вже були інтенсивні обстріли, а цей чоловік їздив у рейди, аби вивозити людей. За його словами, у місті залишилась велика кількість людей, які навідріз відмовлялись їхати з міста.
«Він їздив рейдами й каже, що більшість людей відмовлялись. От вони готові були жити ось так, як, вибачайте, бомжі, готувати їжу на багатті, аби ходити до себе у подекуди зруйновані квартири та чекати, коли знову щось прилетить. Більшість людей, які там лишились, виправдовували свій вчинок думкою, що в Україні вони нікому не потрібні», - говорить жінка.
Починаємо жити наново
Тим часом родина Загоруйко після низки переїздів по країні нарешті облаштувалась у маленькому містечку на Хмельниччині. До слова, бабуся, пані Лідія, як пригадує Альбіна, весь час «помирала», хотіла додому, щоб там померти, стільки, скільки вони пересувались різними населеними пунктами.
Однак, коли родина вже осіла, винайняла квартиру, оформила переселенські виплати, почала отримувати гуманітарну допомогу, інтегруватись у нову громаду, коли у них з’явились знайомі у новому місті - старенька змінила свою думку.
«На початку вона не розуміла, що дійсно може бути така ситуація, коли нам допомагають вижити, як біженцям. Для неї це було відкриття. Її дивувало, що нам щось дають безплатно тому, що ми переселенці. Її це трошки заспокоїло. Вона зраділа. Ми тут відчуваємо піклування про нас, чого не можна було б сказати, якби ми послухались її та лишилися там чекати невідомо чого. Це можна відчути тільки тоді, коли ти поїхав звідти. Бабуся наша тепер вже не вмирає, вона хоче жити, їй тут подобається і вона уже не хоче повертатись у розбите місто», - говорить Альбіна.
Альбіна зазначає, що планує лишатись на вільній українській землі й не хоче повертатись, навіть якщо міста на сході звільнять від окупації:
«Ні. Ми не хочемо! І причина навіть не побутова, що там наразі немає ніяких умов для життя. Розумієте, воно хоч місто і рідне, але воно як привид тепер. Воно вже не твоє, а чуже через те, що там немає людей, які раніше були разом із тобою і того маленького світу, в якому ми жили. Цей мікросвіт зруйновано, всі сусіди, знайомі близькі поїхали хто куди. Моє коло спілкування – усі поїхали. І я розумію, що ось так знову, як раніше вже не зберемось».
Історія нашої героїні є однією з багатьох прикладів того, як війна змінює долі людей та їх погляди на життя після пережитого жахіття. 24 лютого назавжди поміняло звичний ритм життя кожного з нас, у кожного є власні переконання й мотиви думати та робити свій свідомий вибір. Хтось, як Альбіна, уже не захоче або не зможе повернутись у рідну домівку після пережитого. А хтось до останнього мріятиме та чекатиме на нашу перемогу, щоб знову оселитись у рідних стінах своєї домівки, яка наразі порожніє десь там за лінією фронту та чекає на своїх господарів, щоб разом відбудувати життя на своїй землі, відновити рідне місто, збудувати краще, ніж було, та дати шанс власним дітям на щасливе майбутнє.
Поширити:
